Наш співрозмовник – Тетяна Кузьмич, завідувач науково-методичним відділом управління загальноосвітніх навчальних закладів Херсонської академії неперервної освіти. Раніше, будучи директором ЗОШ №45 м. Херсона, Тетяна Олександрівна налагодила та й зараз підтримує тісні зв’язки з колегами зі шкіл Росії, зокрема Москви та Санкт-Петербурга, з метою обміну досвідом, педагогічними напрацюваннями. Крім того, вона є керівником російської національної громади «Русичъ», яка діє в Херсоні.
– Тетяно Олександрівно, скажіть будь ласка, чим відрізняються системи, підходи, можливо, ідеологія середньої освіти у двох державах?
– Насамперед відзначу, що в наших підходах до середньої освіти багато спільного. Та є і певні розбіжності. З досвіду спілкування з директорами московських та петербурзьких шкіл я б насамперед відзначила те, що в Росії надають свободу шкільним адміністраторам у підборі, педагогічних кадрів. При прийомі на роботу вони не узгоджують з вищим керівництвом ту чи іншу кандидатуру, того чи іншого вчителя, а отже, на відміну від нас, мають більшу самостійність і несуть повну відповідальність за цю людину. По друге, в багатьох школах Російської Федерації діє самостійне фінансування. Отже, школи, принаймні у великих містах, мають свою бухгалтерію. Кілька років тому росіяни запровадили так зване подушове фінансування. Звісно, серйозні витрати, такі, як капітальний ремонт, приміром, фінансуються окремо. Кошти виділяють на школу, виходячи з того, скільки дітей у ній навчається. На конкретного учня передбачається певна сума, яка йде на оплату праці педагога та на зміцнення матеріально-технічної бази навчального закладу, на поточні витрати. У нас же цей тягар лягає, як правило, на плечі батьків…
– Оскільки мова зайшла про гроші, чи не могли б ви порівняти матеріально-технічне та соціальне забезпечення галузей освіти України та Росії?
– У Росії освітяни фінансуються краще. У рамках федеральної освітньої програми проводяться усілякі конкурси, переможці отримують гранти, і ці кошти використовуються для потреб шкіл. Існують і муніципальні проекти, які мають на меті підтримати освітян на рівні міст, регіонів. Приміром, губернатор Санкт-Петербурга Валентина Матвієнко особисто курирує подібний проект в масштабах усієї області. А ще аналогічні програми працюють на рівні районів. На реалізацію проектів гроші виділяє як держава, так і місцеві громади та спонсори. Усе це в комплексі дає багатий простір для впровадження додаткової освіти, гурткової роботи. Я була вражена, побачивши, що в Московському центрі освіти №1296 діють близько 50-ти гуртків найрізноманітніших напрямків, причому всі вони функціонують за державний кошт. У нас же існують обмеження, які залежать від кількості учнів у школі. Наприклад, у школі на 400 учнів навіть не передбачається ставка педагога для гурткової роботи. Дається лише 9 годин. Зрозуміло, це дуже і дуже мало. Додам також, що у Росії батьківські комітети не обтяжені тим, аби збирати у мам, тат, бабусь та дідусів гроші на підтримку шкіл. Вони надають допомогу лише в навчально-виховному процесі. Є ще відмінність, яку варто відзначити. Зокрема, у Санкт-Петербурзі, так уже склалося історично, дуже тісні зв’язки із західноєвропейськими країнами. Це стосується і освіти. Там приміром, широко використовують фінський досвід щодо питань самооцінки діяльності вчителя, школи та ін. Утім, педагоги цього міста усіляко намагаються зберегти автентичність своєї системи виховання, навчання, максимально використовують культурний простір міста, адже їх культурна спадщина безцінна, і втратити її було б цілковитим безглуздям.
– Розкажіть про особливості співробітництва з московськими колегами.
– Головним чином ми працювали у режимі он-лайн. Брали участь у педрадах центру освіти №1296 (м. Москва), засіданнях методичних об’єднань. Окрім того, ми залучали російських дітей до участі в наших конкурсах, а наші учні змагалися у їх конкурсах. Так, на базі центру щороку проводиться конкурс «Мы – будущее России». Торік він був присвячений 65-річчю Великої Перемоги. До нього учні ЗОШ №45 м. Херсона підготували презентацію англійською та німецькою мовами «Херсонщина в роки Великої Вітчизняної війни». У свою чергу до 200-річчя від дня народження М.В.Гоголя ми провели конференцію під назвою «Духовная сила слова Пушкина и Гоголя». Запросили до участі у ній і московських друзів. Спілкувалися через Інтернет, у реальному часі. Тепер, уже на новій посаді, я дещо переформатувала зміст цього співробітництва. Є угода між нашою академією та Московським центром освіти, в рамках якої ми проводимо під час курсів директорів шкіл конференції з адміністрацією та вчителями центру. Минулого року провели шість таких заходів з різних тем. Їх, до речі, підказують самі слухачі курсів. Це і організація методичної діяльності в закладі, і робота з обдарованими дітьми, і державно-громадське управління закладом та ін. Ми також активно обмінюємося методичною літературою.
– Не секрет, що в освітніх програмах наших держав, скажімо, з історії існують суттєві розбіжності у баченні тих чи інших подій. Чи не накладаються ці проблеми на вашу співпрацю?
– Аніскільки. Це – питання інтелектуального рівня, рівня культури та свідомості тих людей, які беруть участь у нашому міжнародному спілкуванні. Ми співробітничаємо із освіченими, толерантними, інтелігентними людьми. Отож і ставлення один до одного поважне, ніякої зверхності чи несприйняття ніхто з нас не відчуває. Московські колеги, між іншим, досить жваво цікавляться нашим педагогічним досвідом, а дещо навіть беруть на озброєння. Нас багато що об’єднує як історично, так і в підходах до освіти. Наприклад, залучення батьків, громадських організацій до управління шкільним процесом. Ми маємо спільне бачення проблем щодо традицій та інновацій у становленні сучасної школи, гармонійного співвідношення вітчизняних та західних методик навчання та виховання дітей. Адже вкрай важливо зберегти наш слов’янський менталітет, не розтринькати свою неповторність. І ми, і російські колеги, занепокоєні тим, що скорочуються години на викладання таких предметів як література, а віддається перевага точним наукам. Є ще одна спільна проблема: у наших навчальних закладах усе менше залишається цікавих, харизматичних, в доброму розумінні одержимих учителів предметів гуманітарного спрямування. Ці дисципліни дедалі викладаються все більш сухо, без ентузіазму. Ось у Санкт-Петербурзі для пожвавлення навчального процесу почали повертати до школи вчителів-ветеранів. Адже науково-технічний прогрес має йти в гармонії з духовним розвитком підростаючого покоління. Ми ж не хочемо, щоб наші діти виростали роботами чи зомбі…
Сергій Сидоренко
