.

   «Історичний Акт Злуки, проголошений 22 січня 1919 року, був символічним документом. Він окреслив географічні та ментальні контури єдиної України. З плином десятиліть ідея, закладена в Акті, поступово втілювалася в життя.
   Але минулого року соборність всіх наших земель перетворилася на справжню національну ідею. Вона оволоділа, нарешті, умами практично всіх без винятку громадян України та зробилася найголовнішою цінністю в усіх її областях.
   Перефразовуючи слова, сказані в дев’ятнадцятому році одним з політичних діячів того часу Левом Бачинським: ми стали народом не лише з «однією кров’ю» та «одним серцем», але й з однією думкою. Ще Михайло Грушевський, говорячи про відмінності, «витворені на нашім національнім тілі чужими впливами та зовнішніми обставинами», закликав не «роздмухувати різниці, а розвивати почуття єдності, солідарності, близькості. Ми так і робимо».
   Саме такими словами розпочав своє звернення до громадян України з нагоди Дня Соборності Президент Петро Порошенко. Далі очільник держави наголосив на тому, що «протягом останнього року десятки тисяч воїнів, сотні тисяч волонтерів, мільйони й мільйони громадян піднялися на захист єдності й територіальної цілісності України. Ще ніколи День Соборності не був таким великим, вистражданим і заслуженим святом, як сьогодні».
   Так, День Соборності України став для всіх громадян нашої країни не просто черговим державним святом, яке відзначали задля годиться. 
   Тепер дата «22 січня» наповнилась зовсім іншим сенсом. Пригадую, ще на початку Євромайдану мережею Інтернет розповсюджувалось відео-звернення Сергія Доренко. Цей колись дуже популярний журналіст дорікав українцям, що вони аж занадто пасивні і просто тихенько сидять у наметах посеред Хрещатику та сподіваються на те, що воля, право на власний вибір шляху розвитку держави звалиться їм на голови неначе манна небесна. Пам’ятаю і дискусії з приводу цього неоднозначного виступу, і присмак гіркоти, який після нього лишався, адже, як тоді здавалось у словах пана Доренка був певний сенс. Звісно ж, ні владу, ні волю, ні власну країну народові не дарують – народ має відвоювати право на власну державу і довести, що спільнота людей, які мешкають на одній території є не просто населенням, а є НАРОДОМ. 
   Та пройшло зовсім небагато часу і… на Майдані почали гинути люди. І всі просторікування російських журналістів про пасивність українців стали недоречними, більш того вже виглядали як неприкритий глум з права вільного народу на самовизначення, само ідентифікацію та  вибір свого шляху. 
   Тільки зараз у людей починає спадати полуда з очей, тільки нині народ починає усвідомлювати свою справжню єдність. А скільки років поспіль, до речі вже за часів незалежності України, усім нам намагались нав’язати уявлення про те, що Україна не може бути єдиною, бо занадто ми різні, не схожі між собою, у нас різні цінності та спосіб життя. Ніби єдиний вірний шлях для нашої держави це адміністративно-територіальна реформа, яка розділить її та зробить якимось аморфним федеративним об’єднанням. Та цей складний 2014 рік довів – Україна не може бути ні федеративною, ні розділеною, ні пошматованою.  І як це не страшно звучить, та саме анексія Криму і бойові дії на Сході згуртували громадян і дали можливість населенню країни нарешті відчути себе  єдиним громадянським суспільством, єдиним народом. 
   Як заявив Президент України Петро Порошенко, «Нині майже 100% громадян — за єдину країну. І вражаюча більшість українців бачить її саме унітарною, а не федеративною.
Для мене як для Президента єдність країни та нації є такою ж цінністю, як для всіх моїх співвітчизників. Маю свої погляди на питання історії, мови та церкви. Та, незважаючи на те, що подібні ідеї сьогодні поділяються вже переконливою більшістю співгромадян, я повинен враховувати і почуття меншості. Саме тому ми проводимо дуже виважену гуманітарну політику. Звісно, є принципові речі, які не можуть бути предметом для жодного компромісу. По-перше, Україна не буде федеративною, а залишиться унітарною державою! По-друге, європейський вибір не підлягає дискусії! По-третє, єдиною державною мовою є і буде українська!
   Але ніхто й ніколи не зазіхатиме на право людей говорити російською та іншими мовами, вільно вживати їх вдома, на вулиці, на роботі. Додатковою гарантією такого права стане децентралізація, яка торкнеться і гуманітарної політики.
   Ніхто й ніколи вже не зможе підірвати нашу єдність. З соборністю в думці, з єдиною Україною в серці ми всі разом назавжди будемо єдиною українською політичною нацією, в складі якої рівною мірою комфортно почуватимуться всі етноси».
І додати до цього справді нічого…