.

Народився Анатолій Миколайович на Миколаївщині у селянській родині. В одній з книжок, що вийшли напередодні ювілею, написано, що рід Зубків походить з реєстрових козаків, та сам ювіляр зізнається, що ретельно власний родовід не досліджував, але напевне знає, що пращури мешкали на Кіровоградщині, тож імовірно були козацького роду.

Сім’я жила дружно. Батьки навчали дітей (окрім сина в родині підростали ще дві доньки) за простими правилами, серед яких головними були: не скривдь, не будь пихатим, зарозумілим. На усе життя запам’ятав Зубко і слова дідуся: «Ти народився на світ бути Людиною». Ось з таким нехитрим, але безцінним скарбом стартував Анатолій у життя. Хлопчина добре вчився і до сьогодні вдячний усім педагогам, яких зустрів і у школі, і у Херсонському педагогічному інституті, куди прийшов вивчати улюблену фізику. Ця наука підкорила юнака з перших шкільних уроків. Успіхи у різноманітних олімпіадах і конкурсах створили йому ім’я перспективного фізика, і провінційного юнака запросили на навчання у славнозвісну Бауманку. Але стати студентом Мекки технічної науки не судилося. Трапилося найгірше: тяжко захворіла мати, і парубку довелось усю роботу по господарству взяти на себе. Робив усе: і в хаті прибирав і сестрам коси заплітав, і домашні завдання перевіряв. За таких обставин про навчання у Москві годі було і мріяти.

Студентські роки осяяло палке кохання до милої тендітної дівчини – Тетяни Гаркуші, яка теж навчалася у Херсонському педінституті, але опановувала фах хіміка-біолога. На третьому курсі закохані одружилися. А по закінчені навчання поїхали за призначенням у школу-інтернат селища Львове Бериславського району.

Педагогічна діяльність згодом прийняла інший вимір. У 1975 році Зубка призначили на посаду комсорга по групі шкіл Комсомольського райкому комсомолу (м. Херсон). Кар’єра комсомольського ватажка стрімко йшла вгору. Через рік – другий секретар Комсомольського РКСМУ, невдовзі – перший. У ті часи комсомол був кузнею майбутніх партійних функціонерів. До лідерів молодіжної організації приглядалися уважно. Амбітний і працьовитий керівник районного осередку комсомольців викликав довіру і повагу з боку старших товаришів. Тож одного разу його запросили на співбесіду і запропонували посаду в Комсомольському райкомі партії. Через деякий час Анатолій Миколайович уже працював у Херсонському обкомі партії. Переміщення у затишне, на думку обивателя, крісло працівника обкому сприйняв, як можливість змінити щось у стосунках між працівником партапарату та керівниками на місцях, стати однодумцями у вирішенні проблем області.

- Хотів, щоб в мені бачили не чиновника, який грізно вказує на недоліки, а людину, здатну вникнути у суть проблеми і допомогти у вирішенні. «Я завжди керувався тим, що посада, якою б високою не була, не дає права підноситися над людьми, адже ніхто не народжується вже у чиновницькому кріслі», – каже ректор.

Його життя комусь може здатися казковою мрією – вдала кар’єра, спілкування з першими особами країни, авторитет і визнання. Але не все так гладко, як здається. Були і втома, і бажання конкретної живої справи. Настав час, коли понад усе хотілося не керувати, а робити щось «своїми руками». Якраз звільнилося місце директора Судномеханічного технікуму, іЗубко вирішив спробувати сили на керівній посаді у навчальному закладі. Йшов 1988 рік, Анатолію Миколайовичу було 37 років. Саме час для власної справи. Але у цей рік відбулась подія, яка внесла корективи в освітню галузь: ліквідували державний Комітет по профтехосвіті при Раді Мінстрів УРСР, а піклування професійно-технічними закладами доручили обласним управлінням освіти. Перебудова управлінської структури вимагала напруженої роботи, і кому, як не досвідченому управлінцю, тягнути цей віз. Тож керівництво області вирішило призначити на посаду саме Зубка. Серед переваг на його користь були і досвід роботи, і знання стану справ у галузі. На посаді начальника управління Анатолій Миколайович пропрацював 11 років.

- 80-ті роки пригадую із задоволенням. Багато корисних справ здійснили Щороку в області будували до 24 садочків і 13-14 шкіл, розширювалася мережа шкільних музеїв, розвивали батьківський всеобуч. А обласний інститут вдосконалення вчителів посів перше місце у всесоюзному змаганні, – пригадує він.

А потім наступила непроста епоха зміни політичного контенту держави, реформування усіх галузей господарства, у тому числі і освіти, нестача фінансування, українізація навчальних закладів, яка проводилася поспіхом, за відсутності необхідної науково-методичної і матеріально-технічної бази. Тяжкі 90-ті ювіляр згадує з глибоким сумом. Було вкрай соромно перед педагогами, хоча власної провини і не мав. Все це потребувало чималих моральних зусиль, які нерідко геть виснажували. Та він пригадував головні слова: «Пам’ятай, ти народився Людиною» – і ставав до керма.

Політичні баталії, що вирували країною, суттєво вплинули на долю Анатолія Миколайовича.

Прикре непорозуміння з тодішнім головою держави Леонідом Кучмою змусило піти з посади.

У 1999 році досвідчений керівник очолив Південноукраїнський регіональний інститут післядипломної освіти педагогічних кадрів. На цій посаді він уже 12-й рік. Колектив поза очі зве його «батько». Таке звичне, буденне слово, але скільки у ньому довіри та поваги до усього, що робить ректор.

- Чим підкорили співробітників?

- Я прагнув створити умови творчої роботи, щоб люди бачили, чого вони змогли досягти, щоб, озираючись назад, розуміли, що пройшли шлях, вартий зусиль. Позитивних змін за цей час в інституті відбулося достатньо: у штаті 5 докторів наук, які працюють на постійній основі; збільшується кількість кандидатів наук; відкрито аспірантуру з двох спеціальностей. Якщо колеги це цінують, я їм вдячний. Відверто, я із задоволенням кожного дня приходжу на роботу, з цікавістю спілкуюся з колегами. Ви, мабуть, помітили, що на дверях кабінету немає таблички з годинами прийому. У будь-який час я відкритий для конструктивної бесіди.

- А з якими думками прокинулися у ранок ювілею?

- Мабуть не повірите, та зараз ми зайняті підвищенням статусу свого вузу до академії. Тому всі думки зайняті саме цим. Тож і день ювілею не став винятком. Напередодні нашої зустрічі я якраз повернувся з Києва, де узгоджував деякі питання.

- Якось на житті відбилося народження у перший день нового року?

- У цей день ми завжди приймаємо гостей. Приходять друзі, рідні. І це добре, адже рік починається у доброму товаристві. А як у нас кажуть: як новий рік зустрінеш, так і проведеш. Мабуть тому я зберіг усіх своїх друзів. Взагалі дружбу ціную понад усе і не розумію тих, хто, піднімаючись вгору, забуває тих, хто допомагав тарувати шлях.

- У вас дві доньки, чи продовжили батьківську справу?

- Ні… Старша донечка, Людмила, закінчила ХНТУ, за фахом фінансист. Молодша, Ірина, закінчила Київський університет міжнародних відносин.

- А ті життєві дороговкази, що дали батьки вам, їм виявилися близькі?

- Гадаю, що так. Вони обидві віддані своїй справі, не звикли вихвалятися власними досягненнями. Тож на зіркову хворобу не хворіють.

- І на останок, ви досвідчений керівник, мудра людина, що порадите молодим колегам, які роблять перші кроки в управлінській діяльності?

- Насамперед побажаю постійно вдосконалюватися, спиратися на досвід досвідчених фахівців і намагатися бути на декілька кроків попереду будь-якої проблеми, тобто вміти передбачати. Це вкрай важливі якості для керівника. А загалом усім освітянам – натхнення у роботі, та пам’ятати, що ми послуговуємося майбутньому. А це висока відповідальність.

З повагою до ювіляра Олена Пасічник